Наталія Карлаш, інженер-енергетик за фахом, почала працювати в Миколаївській обласній організації Товариства Червоного Хреста України (ТЧХУ) 7 років тому молодшою патронажною сестрою. Після 25 років в енергетичній галузі Наталія присвятила себе людям, які потребували її допомоги в повсякденному житті – тим, кого ми називаємо вразливими… Зараз Наталія – референт Миколаївської обласної організації ТЧХУ, і серед її численних обов’язків – робота з відновлення родинних зв’язків. Наталія ділиться своїми враженнями від цієї роботи.

«Багато людей звертається до Миколаївської обласної організації для відновлення контактів між членами родин, розлучених внаслідок війн, збройних конфліктів, міграції тощо. Як сумно бачити людей з повними сліз очами, що перебувають в невіданні, і як приємно бачити усміхнені обличчя людей, які отримали вісточку від рідних та близьких. А бути зовсім самому і не мати новин від рідних, коли тобі 85 років, коли ти хворий і немічний, – це жахливо.

У травні 2016 року до нас звернувся із сльозами на очах Микола Прокопович, 1931 р.н., мешканець Миколаєва, вдовець (його дружина Тамара Кіндратівна померла в 2000 році) з приводу розшуку своєї доньки Людмили 1959 р.н., яка у 1999 році виїхала до свого чоловіка в США, до штату Флорида. У 2003 році Людмила забрала з України і свого сина Віктора, онука Миколи Петровича. Більше року тому у Миколи Петровича, 85-річного дідуся, обірвався всякий зв’язок з рідними у США. Вони не відповідали на дзвінки, листи, що направляв Микола Петрович до дочки та онука. Микола Петрович звертався до посольства США у Києві. Йому надійшла відповідь, що розшуками вони не займаються. Він звернувся до нас – ми для нього були останньою надією в пошуку. Наша організація направила заяву Миколи Петровича з додатковими документами на адресу Національного комітету ТЧХУ, заяву прийняли до роботи.

У результаті розшукових заходів з відновлення зв’язку, проведених Службою розшуку ТЧХУ у співпраці з Американським Червоним Хрестом, вдалося з’ясувати адресу доньки Миколи Петровича у США та її контактний номер телефону. Також було повідомлено, що найближчим часом вона напише батькові листа.

У вересні 2016 року на порозі обласної організації з’явився Микола Прокопович з радісною звісткою і знову зі сльозами на очах – тільки це були вже сльози радості. Він розповів, що донька і онук знайшлися, і тепер вони спілкуються, як письмово, так і по телефону. Він дякував нам за роботу, говорив, що якби не ми, він би помер від горя, так і не почувши своїх рідних – доньку та онука.

Ми сподіваємося, що у родині Миколи Петровича, його доньки Людмили та онука Віктора у подальшому житті все буде добре і ніхто їх тепер не зможе розлучити.

Сьогоднішні події на сході України – тяжке випробування для мене, адже знову й знову до нас приходять члени родин, які не мають звістки від своїх рідних з Донецької та Луганської областей: безвісти зниклий чоловік-військовослужбовець; брат із Сніжного, який не відповідає на телефонні дзвінки; син у Луганській області, з яким немає зв’язку, адже стаціонарні телефони не працюють, а батькові – майже 90 років. Це так тяжко – бачити літнього чоловіка з безмежним болем і тихою сльозою в очах. Я сподіваюсь, що ми зможемо допомогти їм, полегшити їх біль…»